«Колиско́ва, також колиса́нка — жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці»
(Вікіпедія)
У своєму проєкті я хочу дослідити колискову не лише як жанр народної, усної, творчості, а передусім як акт збереження ідентичності в умовах мовної та культурної ізоляції.
Мова колискової — це перший інтимний досвід належності, що передається в родині ще до того, як дитина опановує слова. Через пісню мати передає не лише мелодію чи текст — вона передає свою мову, памʼять і приналежність. Культурні коди своїх предків і родинну пам’ять що передається від покоління до покоління, через побутові пісні, фрази, звички.
Буковина — історико-географічний регіон на українсько-румунському прикордонні, який протягом століть зазнавав впливу різних імперій і національних політик: Австрії, Росії, Румунії, СРСР. Цей складний колоніальний та постколоніальний досвід сформував унікальну багатомовну та мультикультурну реальність. У ХХ столітті, після пакту Ріббентропа–Молотова (1939), ситуація драматично змінилася:
багато румунських родин із Північної Буковини (нині Україна) були депортовані до Сибіру, або залякані в намаганні позбавити їх ідентичності і приналежності до інших культур;
у Південній Буковині (нині Румунія) українські родини залишились в повній ізоляції від власної культури через неможливість контакту по ту сторону кордону;
Зі створенням Європейського союзу збереження ідентичності стало однією з основних цінностей ,тому данний проект сприятиме підсвіченню втраченої ідентичності і її відновленню. А популяризація культури національних меншин є одним з найважливіших елементів політики згуртованості (cohesion policy)
Незважаючи на ці травматичні події, памʼять та ідентичність зберігалися через родинні практики, серед яких колискові відіграли ключову роль. Навіть у вигнанні чи під час примусової асиміляції матері продовжували співати дітям рідною мовою, створюючи простір приналежності — вголос, ніжно, інтимно. Навіть в російскомовних родинах, колискові співались мовою предків.
Жінки по праву відігравали роль берегинь своєї культури навіть цього не усвідомлюючи. Ця здатність передавати свою культуру дітям через колискову, казки , віршики і тим самим зберігати її стає особливо важливою в умовах тисяч біженців,які живуть далеко від свого дому.
Я розглядаю колискові як джерело усної пам’яті, форму мікроспротиву та передачі ідентичності в умовах колоніального тиску.
У межах проєкту я здійсню експедиції до двох частин Буковини:
Південна Буковина (Румунія): записи колискових у родинах етнічних українців.
Північна Буковина (Україна): записи колискових у родинах етнічних румунів.
Ми працювали з аудіо- та відеофіксацією, а також провели розмови з жінками( 10 жінок в Румунії і 10 в Україні), які пам’ятають або досі співають колискові своєю мовою і трохи казки розказані старшими членами родини. У фокусі – особисті історії, пісні, інтонації, мова, що передається між поколіннями, ніжність матерії та її голос як оберіг на життя. Хочеться зафіксувати збереження культури і ідентичності в повній чи частковій ізоляції.
Голос матері — неофіційна історіографія, яка не фіксується архівами, але формує культуру належності.
Проект створила Грицку Євгенія
За підтримки Goethe-Institut у межах проєкту (Dis)solutions